Доні, Банжо та Торт: паліативи для палаючого світу | Еммі Мідстікке – Чт, 07 травня 2026 PST
https://ift.tt/tPFxnk1
I keep trying to get my banjo teacher to teach me contemporary songs, because if Pink Floyd sounds good, it must sound good on the banjo, right?
Я все ще намагаюся вмовити вчителя банжо навчати мене сучасних пісень, бо якщо Pink Floyd звучить добре, то, напевно, звучатиме добре і на банжо, так?
It turns out, not everything is a banjo song.
Виявляється, не все є піснею для банжо.
Still, I am desperate for the medicine of music these days, and even more desperate to be able to make it myself. Anyone who has ever hit a note and felt it resonate through their solar plexus like Truth, understands what I mean.
Попри все, зараз я дуже потребую ліків музики і ще більш прагну навчитися творити її самій. Кожен, хто коли-небудь натискає нотку і відчуває, як вона резонує через сонячне сплетіння, наче Правда, розуміє, що маю на увазі.
I need a soundtrack to sing me through these times.
Мені потрібен саундтрек, щоб співати крізь ці часи.
And it was given to me in the form of vinyl records with explicit instruction: Just listen to the music. Then listen to the harmony. Then listen to the melody. Were I a better student, he might suggest I try to pick out the different banjos, but we both know there are limitations in my patience and ear.
І це було дано мені у формі вінілових платівок із чіткими вказівками: Просто слухай музику. Потім слухай гармонію. Потім слухай мелодію. Якби я була кращим учнем, він міг би запропонувати розпізнати різні банжо, але обидва ми знаємо, що в мене є обмеження терпіння та слуху.
Everything in our world has become background noise, a constant drone of stimulation. The urgency of headlines. The redundant blathering of social media. The invasive dinging of text messages. The ceaseless string of folk tunes from my streaming service.
Усе навколо стало фоном, постійно гудить від стимуляцій: невідкладні заголовки, руди розмовля з соціальних мереж, нав’язливі дзвінки повідомлень, безперервна низка народних мелодій з мого стрімінгового сервісу.
Then I canceled it (I could not reconcile the ICE ads and use of AI music), only to discover the melody of wind in the trees was far more soothing.
Потім я скасувала його (я не могла примиритися з рекламами ICE та використанням музики за допомогою штучного інтелекту), і виявила, що мелодія вітру серед дерев заспокоює набагато більше.
Even my house has its own rhythm: the much less diabolical ice-maker clinking, the water pump thumping, a cat slinking through the door. The chirp-flutter of the bird it just brought inside, trying to get back out through a window.
Навіть у моєму домі є власний ритм: менш диявольське гудіння льодогенератора, стукіт водяного насоса, кішка, яка прослизнула через двері. Щебет-метелик пташки, яку щойно принесли всередину, намагається вийти через вікно.
In the morning, I wake up and listen to what the world has to say, until I need to hear the grind-drum-pump of my espresso machine (speaking of music to my ears). And my days start better now.
Вранці я прокидаюся і слухаю, що світ має сказати, поки не трапиться грохот-дріб-дум-помпа моєї еспресо-машини (слово музика для моїх вух). І мої дні тепер починаються краще.
This ritual is followed by a run, with a visiting dog the size of a small cow, only far dumber and less spatially aware. He crashed and bumped and toppled his way along the trail, stopping every few yards to smell flowers or be curious about a stump.
За цим слідує пробіжка з гостем-песиком розміру маленької корови, але набагато більш дурнуватим і менш обізнаним щодо простору. Він зносився, ударявся та падав уздовж стежки, зупиняючись кожні кілька ярдів, щоб понюхати квіти або зацікавитися пеньком.
Each abrupt halt led to a biped pile up behind him, but he wasn’t bothered at all, because it is spring and there are so many, many things to smell.
Кожна різка зупинка породжувала скупчення людей позаду нього, але його це взагалі не турбувало, бо зараз весна, і стільки-много речей, які можна нюхати.
His flopping, whopping rumble down the trail was a joyful reminder of all the wonder surrounding us at any given moment. I’m always just too stuck in my head – running off a meeting, running off hurt feelings, running off the systematic erasure of marginalized people, running off my helplessness.
Його копійчастий, гулкий шарудінням по стежці був радісним нагадуванням про всі дивовижні речі навколо нас у будь-який момент. Я завжди занадто застрягаю в голові — втікаю з наради, втікаю від образ, втікаю від систематичного стирання знедолених людей, втікаю від власної безпорадності.
There is a deer carcass on the edge of my property that has been the happiness and debauchery of my own dog, Freya, these last weeks.
На краю моєї ділянки зостався тушак оленя, який за останні тижні став джерелом щастя та веселощів для моєї власної собаки Фрейї.
It began with her rolling home one night, tottering in like she’d been on some drunken bender, bloated with the gluttony of her decomposing treasure find.
Почалося з того, що вона повернулася додому тією ночі, хиталася, наче була твереза, роздута розкішчю від розпаду свого скарбованого трофея.
Then bones began appearing in the yard. The hoof of an ungulate on the patio. A knuckle and femur left outside the dog door, as if she thought better than to bring it inside (unlike the cat).
Потім у дворі з’явилися кістки. Паги копитних на терасі. Суглоб і стегнова кістка залишилися поза дверима для собаки, ніби вона вважала за краще не приносити їх всередину (на відміну від кота).
In the morning, she stands in the sunshine of the patio and raises her nose to the wind in search of the sweet decay on the breeze, just like I might stand there seeing if it will bring the scent of the dogwood blossoms my way.
Зранку вона стоїть на сонці patio і піднімає ніс до вітру, в пошуках солодкого згнивання в повітрі, так само як я можу стояти там, щоб побачити, чи принесе це запах цвіту кінського дерева до мене.
She hides her bones around the corner of the house, because she knows I’ll rob her of this canine pleasure, gloved hands depositing chewed limbs into the black hole of a trash can.
Вона ховає свої кості за кутом будинку, бо знає, що я відберу у неї це собаче задоволення, рукавички кладуться в сторону та викидають прожовані кінцівки до чорної дірки смітника.
She no doubt wonders how I can waste such a find.
Без сумніву її дивує, як я можу так марнувати цей скарб.
Meanwhile, I know there’s at least a whole ribcage left out there that will appear, bone-by-bone, in my yard. And I am happy for her doggy-joy at this, even as I fret about vet bills.
Тим часом я знаю, що за межами ще повинен з’явитися увесь скелет ребер, кістка за кісткою, у моєму дворі. І я радію її собачій радості, навіть коли хвилююся про рахунки за ветеринарію.
When we run with our giant loping poodle-cow visitor past the place where once-deer is strewn among the undergrowth, the smell of death heavy in the brush, Freya pretends not to notice.
Коли ми біжимо з нашим величезним повільно бігаючим пудельно-доґоподібним гостем повз місце, де колись оленя розкидало серед чагарників, запах смерті тяжіє у кущах, Фрейя робить вигляд, що не помічає.
It’s like a teenager who pretends they’ve never seen the dent they put in your car.
Це як підліток, який прикидається, що ніколи не бачив вм’ятини на твоїй машині.
Her feigned obliviousness, the human ways of my dog, make me laugh and call to her as we prance around the young lupine. Any day now, it will explode into a blanket of purple that spreads like spilled paint between the trunks of trees.
Її штучне незнання, людський спосіб моєї собаки, змушує мене сміятися та кликати її, коли ми бігаємо навколо молодого вовка. Якийсь день воно розльється у покривало фіолетового, що розповсюдиться між стовбурами дерев, наче розлита фарба.
At home, dog and I thirsty, and a record spinning something playful on the stereo, I remember that I have cake in the fridge.
Вдома, я та собака спраглі, а на стерео крутиться щось грайливе; я згадую, що у холодильнику є торт.
May is a cake-heavy month for us – three birthdays, including mine, and Mother’s Day – only one of the reasons it’s my favorite month. But also because it’s the last month I feel optimistic about my garden, all those hopeful seedlings unfurling the promise of broad leaves and sustenance. (It is a farce, but I refuse to capitulate to this reality until late July.)
Травень — місяць з великим запасом торту для нас — три дні народження, у тому числі мій, і День матері — лише одна з причин, чому цей місяць мій улюблений. Але також тому, що це останній місяць, коли я відчуваю оптимізм щодо мого саду: надійні паростки розкривають обіцянку широких листя та поживи. (Це жарт, але я відмовляюся здаватися цій реальності до пізнього липня.)
Before 10 a.m., I’m on my second cup of coffee and halfway through a slice of cake, tapping my foot to the serenading song of a pair of Canadians on gourd banjos.
До 10 ранку я вже на другій чашці кави і половині шматка торта, притопуюю ногою під серенадійну пісню пари канадців на гарбузових банжо.
And for a little while, none of the other noise matters.
І на деякий час інший шум не має значення.
Ammi Midstokke can be contacted at ammim@spokesman.com
Еммі Мідстікке можна зв’язатися за ammim@spokesman.com
HI-FI News
HI-FI News
via Spokesman.com: Latest stories
через Spokesman.com: останні історії
May 7, 2026 at 05:25PM
7 травня 2026 о 17:25
Note: The translation preserves the original content and structure where feasible, including HTML-like tags, but removes the URL wrapping in Ukrainian text for readability.
May 7, 2026 at 05:25PM
Залишити відповідь